Щоосені Україна відзначає День української писемності та мови — подію, яка перетворює слово на символ єдності, тяглості традиції та культурної глибини. Це не лише вшанування пам’яті Нестора Літописця, а й нагадування, що українська мова пройшла крізь століття утисків, заборон і воєн та зберегла свій голос.
Свято об’єднує школярів і науковців, мовознавців і радіоведучих, волонтерів і студентів — усіх, хто говорить, думає й творить українською. Її шлях був тернистим, але водночас величним.
Коли і чому з’явилося свято
Ідея державного вшанування українського слова сформувалася в перші роки незалежності. 6 листопада 1997 року Президент Леонід Кучма підписав указ №1241/97 «Про День української писемності та мови». До ініціативи долучилися громадські організації й діячі культури, які прагнули повернути суспільну увагу до мовної спадщини.
До 2023 року день відзначали 9 листопада — у день пам’яті Нестора Літописця за юліанським календарем. Після переходу ПЦУ та УГКЦ на новоюліанський стиль дату перенесли на 27 жовтня.
Президентський указ і нова дата
У новому документі глава держави підкреслив значення мови для консолідації суспільства та підтримав ініціативу громадськості: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 27 жовтня — у день пам’яті Преподобного Нестора Літописця». Традиція залишилася, змінилася лише календарна прив’язка.
Хто такий Нестор Літописець: монах, що подарував нам історію
Нестор (близько 1056–1114) — монах Києво-Печерської лаври, якого вважають першим українським істориком та літописцем. Йому приписують «Повість врем’яних літ» — фундаментальний текст, з якого починається історія нашої літератури та історіографії.
«Звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав правити?» — це ключове питання Нестора не втрачає актуальності дотепер.
Історик Михайло Брайчевський називав Нестора одним з найвизначніших письменників раннього європейського середньовіччя, адже його праця — не лише хроніка, а й літературна пам’ятка, що започаткувала традицію літописання.
Як народилася кирилиця: витоки нашого письма
У IX столітті на прохання князя Ростислава до Великоморавського князівства прибули брати-просвітителі Кирило і Мефодій. Вони створили глаголицю, а згодом їхні учні в Болгарії розробили зручнішу для писання кирилицю — абетку, яка лягла в основу української, білоруської, російської, сербської та болгарської писемностей.
Кирилиця швидко поширилася на українські землі й стала інструментом для богослужбових книг і світських текстів, остаточно утвердившись у XI столітті.
Найдавніші пам’ятки української писемності
Серед найраніших кириличних свідчень — датований 931 роком напис у скельному монастирі біля села Крепча в Болгарії. До корони ранніх рукописів належать Савина книга, Супрасльський збірник та Енинський апостол (X–XI ст.).
Окрема перлина — Остромирове Євангеліє (1056–1057), створене в Києві дяком Григорієм на замовлення боярина Остромира. У ньому виразно помітні риси староукраїнської мови.
До давніх джерел належать також монети князя Володимира, підпис Анни Ярославни (1063), Тмутороканський напис (1068), Ізборники Святослава (1073, 1076) і графіті Софії Київської — голос повсякденного життя давніх киян.
Як змінювалося письмо: устав, півустав і скоропис
З плином часу письмо зазнавало еволюції. У XIV столітті утверджується півустав — швидший різновид уставу, а з кінця того ж століття для діловодства поширюється скоропис. Саме від нього бере початок сучасний курсив. Заголовки оздоблювали орнаментальною в’яззю.
Друковане слово: новий етап розвитку
Кінець XV — початок XVI століття став добою друку. 1483 року Юрій Дрогобич видав у Римі першу відому друковану працю українського автора. У 1491-му Швайпольт Фіоль у Кракові друкує перші книги кириличним шрифтом.
Франциск Скорина видав Біблію та інші книги у Празі й Вільнюсі, а 1574 року Іван Федоров у Львові надрукував «Апостол» і «Буквар» — перші друки в Україні. За підтримки князя Василя-Костянтина Острозького постає Острозька друкарня, де 1581 року виходить повне видання Біблії церковнослов’янською — Острозька Біблія.
Мова крізь століття: від заборон до відродження
Українська мова пережила вал утисків — від Валуєвського циркуляра та Емського указу до радянської русифікації й сучасної окупаційної пропаганди. Попри це вона щоразу поверталася сильнішою.
Лінгвістка Лариса Масенко підкреслює: «Українська мова — код національного опору. Коли говорити забороняли, співали. Коли нищили книги, тексти передавали напам’ять». Українська писемність — це історія боротьби за ідентичність, а не лише каталог літер.
Як святкують сьогодні
Сучасний День української писемності та мови — це поєднання традиції та творчості. По всій країні відбуваються фестивалі, зустрічі, тематичні уроки й медіапроєкти, до яких долучаються українці в усьому світі.
- «Диктант національної єдності» — у прямому ефірі «Українського радіо» від 2000 року, водночас в Україні та за кордоном.
- Міжнародний конкурс імені Петра Яцика — мільйони учасників із понад 20 країн.
- Покладання квітів до пам’ятника Нестору Літописцю та відзнаки для популяризаторів українського слова.
- Молитви за успіхи учнів — давня традиція зі спадщини XVII століття.
Українська мова сьогодні: жива, сучасна, невтомна
Попри виклики війни українська мова переживає оновлення. Вона звучить у науці й армії, кіно й IT, у сучасній музиці та рекламі. Все більше людей принципово обирають українську — у побуті, навчанні, творчості.
Мовознавець Олександр Пономарів наголошував: «Мова — це спосіб думати, відчувати і бути собою». Пройшовши шлях від літопису до цифрового тексту, українська мова зберегла вірність правді та людині.
Пам’ятати, писати, говорити
День української писемності та мови — це запрошення кожному замислитися, як ми дбаємо про своє слово, як передаємо його дітям і як оберігаємо від спотворень. Адже мова — це не лише минуле, а й майбутнє, яке творимо щодня.
«Поки жива мова — живий народ», — писав Панас Мирний. І сьогодні, коли українське слово лунає в укриттях і класах, на фронті й у вишах, на вулицях вільних міст, ми знаємо: воно живе. І житиме.
