Український скульптор Назар Білик став лавреатом Шевченківської премії 2026 року. Художник, відомий широкій аудиторії передусім за скульптурою “Дощ” на Пейзажній алеї, останніми роками активно працює з темою пам’яті та міського простору – зокрема через меморіал загиблим розвідникам ГУР у Києві.
Сам автор наголошує: сучасна меморіальна культура лише формується, і поспіх у створенні пам’ятників може призвести до хаосу. На його думку, суспільству потрібен час для осмислення втрат і пошуку адекватних художніх рішень.
Меморіал загиблим українським розвідникам, створений Біликом разом з архітектором Андрієм Лесюком та командою Guess Line Architects, став першим у Києві пам’ятником, який звертається до сучасної пам’яті про війну.
Робота викликала широкий резонанс – навіть серед людей, які ніколи не бачили її наживо. Сам скульптор пояснює це особливістю об’єкта: меморіал розташований на території стратегічного об’єкта, доступ до якого обмежений.
“Це навіть поглиблює концепцію. Діяльність розвідки таємна, тому й меморіал на її території сприймається особливо”, – зазначає Білик.
Над проєктом команда працювала понад рік. Художник каже, що сьогодні може дивитися на нього з певної дистанції, але впевнений у результаті.
“Моє сумління як художника спокійне. Я відчуваю, що зроблено те, що і мало бути зроблено”, – говорить він.
Для самого автора цей меморіал став не виконанням зовнішнього замовлення, а логічним продовженням власної творчої практики.
Як працює сучасний меморіал
Основна ідея меморіалу – створити простір присутності тих, хто загинув. Саме тому він не побудований за традиційною схемою із центральною скульптурою.
Натомість відвідувач входить у простір, окреслений двома стелами. Потрапляючи всередину, людина ніби відділяється від зовнішнього світу і стає учасником акту пам’ятання.
Архітектура маршруту також має значення: шлях до меморіалу продуманий так, щоб формувати поступове переживання простору.
Сама композиція складається з ритмічних площин. Вони не мають прямого зображального значення, але можуть асоціюватися із символом ГУР – совою.
“Прямі асоціації небезпечні. Не можна ілюструвати буквально – потрібно лише створювати передумови для зчитування образу”, – пояснює Білик.
Художник підкреслює, що меморіал не є драматичним або похмурим – навпаки, він має стриманий характер і говорить радше про можливість пам’яті, ніж про трагічність.
Чому меморіали не можна створювати поспіхом
Білик переконаний: у найближчі роки в Україні з’явиться багато стихійних пам’ятників. Вони виникатимуть як реакція на втрати війни.
За його словами, це природний процес – суспільство потребує швидкого вшанування загиблих. Але він має і свої ризики.
“Ми можемо отримати ситуацію, коли площі міст будуть заповнені строкатими і невпорядкованими меморіалами”, – каже скульптор.
На його думку, ключем до якісної меморіалізації є конкурсна система та співпраця з архітекторами і фахівцями. Важливо також залучати громади до обговорення майбутніх пам’ятників.
“Якщо форма меморіалу буде сумнівною і не матиме художньої цінності, ми лише примножимо хаос – ідейний і естетичний”, – підкреслює він.
Скульптор вважає, що зараз у містах може існувати багато тимчасових меморіальних місць – плакатів, стендів, інсталяцій. Але стаціонарні пам’ятники варто створювати пізніше, коли суспільство буде готове до осмислення.
Що робити зі старими пам’ятниками
Ще одна проблема – радянська монументальна спадщина. Білик переконаний: її не варто просто знищувати.
На його думку, для таких об’єктів потрібно створити спеціальний музей або простір зберігання. Це дозволить зберегти важливу частину історії української монументальної школи.
Водночас художник не підтримує ідею одразу заповнювати порожні п’єдестали новими монументами.
“Порожнє місце – це те, що зараз потрібно”, – каже він.
Як альтернативу він згадує практику тимчасових мистецьких інтервенцій у міському просторі – наприклад, як це свого часу відбувалося на місці знесеного пам’ятника Леніну.
Скульптура як спосіб говорити з містом
Для самого Білика скульптура залишається головним медіумом. Художник виріс у родині монументалістів і з дитинства працював у майстерні серед скульптур.
Він каже, що за останнє десятиліття поставив перед собою особисте завдання – вивести мистецтво з майстерні у міський простір.
“Скульптура у тілі міста говорить дуже потужно. Мені подобається ця взаємодія”, – зазначає він.
Створення великих об’єктів – це завжди складний колективний процес. Над монументом працює команда приблизно з десяти людей, включно з архітекторами, інженерами, зварниками та фахівцями з каменю чи металу.
Після завершення роботи починається інший етап – очікування. Скульптура може рік або навіть два шукати своє місце у просторі.
Нові проєкти
Нині Назар Білик працює над кількома новими проєктами.
- створення пам’ятного знаку українському графіку Георгію Нарбуту;
- підготовка персональної виставки;
- розробка нових скульптурних серій.
Пам’ятний знак Нарбуту планують встановити на вулиці Рейтарській у Києві – у дворі навпроти брами Заборовського, де колись була майстерня художника і де він викладав студентам у часи УНР.
За словами Білика, реалізація цього проєкту може відбутися через кілька років.
