Українська Прем’єр-ліга переживає справжній венесуельський бум. На третє місце за кількістю легіонерів в УПЛ вийшла саме ця південноамериканська країна, поступаючись лише Бразилії та Грузії.
Першим каталізатором хвилі став маловідомий вінгер «Кривбасу» Глейкер Мендоса. Спершу його орендували, потім він вразив уболівальників яскравим голом у ворота «Шахтаря». Незважаючи на страх перед війною, Мендоса залишився у Кривому Розі, і це рішення виявилося вдалим — південноамериканець швидко став одним із найрезультативніших гравців УПЛ.
Його успіх спонукав інші клуби звернути увагу на венесуельських футболістів. Сьогодні в Україні грають:
- Глейкер Мендоса – «Кривбас»
- Карлос Парако – «Кривбас»
- Андрусв Араухо – «Кривбас»
- Карлос Рохас – «Кривбас»
- Браян Кастільо – «Олександрія»
- Себастьян Кастільо – «Металіст 1925»
У Венесуелі футбол завжди був на другому плані після бейсболу. Через це національна збірна довгі роки не мала істотних досягнень. Країна досі є єдиною в КОНМЕБОЛ, яка ніколи не грала у фінальній частині чемпіонату світу.
Поворотний момент настав завдяки Річарду Паесу, який змінив менталітет гравців та навчив уболівальників підтримувати своїх. У 2007 році Венесуела вперше потрапила до фінальної частини Кубку Америки, що дало імпульс розвитку професійного футболу. Елітарний дивізіон розширили з 10 до 18 клубів, а венесуельські гравці почали отримувати контракти у Європі.
У відборі на ЧС-2026 збірна Венесуели була на крок від міжконтинентальних стикових матчів. Двічі ведучи в рахунку проти Колумбії, команда в підсумку програла 3:6, що позбавило її шансу на продовження боротьби за ЧС. Незважаючи на це, футбольні вболівальники побачили нове покоління талановитих гравців.
На тлі спортивних успіхів країну продовжували лихоманити політичні кризи. Режим Ніколаса Мадуро продовжив владу після суперечливих виборів 2024 року, що спричинило масові протести та арешти опозиційних лідерів, серед яких був і батько захисника національної збірної Джона Чанселлора.
Мадуро активно втручався у футбольні справи. Наприклад, після матчу збірної Венесуели з Болівією суперники не могли вилетіти з аеропорту Матурін без пояснень. Після поразки від Колумбії диктатор зажадав «реструктуризації» команди, і вже наступного дня аргентинець Фернандо Батіста та увесь його штаб залишили посади.
Місцеві футбольні клуби також не уникли політичного впливу. «Універсідад Сентраль де Венесуела» під керівництвом Александера Артеаги — представника військової контррозвідки — зазнав тотального ребрендингу, включно з новою емблемою у стилі DGCIM. Артеага перебував під міжнародними санкціями за порушення прав людини, проте зумів впливати на футбольне середовище.
Попри втручання політиків, футбол у Венесуелі став рідкісним джерелом радості та солідарності. «Червоне вино» об’єднує суспільство навіть у складні часи. Багаторічна опонентка Мадуро, лауреатка Нобелівської премії миру Марія Коріна Мачадо, вважає успіхи збірної проявом спортивних, а не політичних чинників.
Таким чином сучасний венесуельський футбол живе у парадоксі: він одночасно слугує інструментом режиму та символом національної єдності. І якщо країна отримає демократичне керівництво, гра може стати джерелом справжнього оновлення нації.
