Культурна сфера Києва зазнала серйозного удару внаслідок нещодавньої повітряної атаки. Наприкінці травня ворожі ракети поцілили в історичне осердя міста, пошкодивши десятки знакових споруд.
Серед постраждалих об’єктів опинився і Національний художній музей України. Саме там тривала унікальна виставка “Схід Сонце”, яка презентувала публіці маловідомий живопис Анатолія Лимарєва. Через руйнування будівлі адміністрація зачинила інституцію для відвідувачів на невизначений термін, а представники Артфундації “Дукат” екстрено демонтували полотна. Проте організатори переконані, що це світло не згасити.
Дослідженням цієї події зайнялася магістрантка програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Наталія Шишацька. Її есей став своєрідним кейс-стаді.
Матеріал підготували у тісній співпраці з Центром “Лабораторія досліджень пам’яті та публічної історії” КШЕ. Авторка аналізує, як митець переосмислював минуле рідного краю.
За життя автор не мав жодної персональної виставки через тотальне несприйняття радянських наративів. Французький філософ Ролан Барт ще в 1967 році писав, що сенс будь-якого твору народжується саме в мить глядацького чи читацького сприйняття. І тепер кожен відвідувач експозиції шукав власну точку входу в цю складну дискусію.
Для самої дослідниці, яка народилася в Костянтинівці на Донеччині, цей перегляд став інтимним досвідом емоційного повернення додому. Картини уродженця Амвросіївки відкривають справжню суть тутешнього степу. Художник міг би стати біженцем у наші дні, але свого часу він просто переїхав будувати кар’єру до Києва.
У тоталітарній системі творці залежали від Спілки художників, яка контролювала доступ до майстерень, дефіцитних фарб чи пензлів. Щоб мати роботу, замовлення чи виставки, митці мусили обслуговувати комуністичну пропаганду.
Ідеологічна машина роками насаджувала міф про промисловий регіон. Ще у 1921 році радянський плакат “Донбасс – Сердце России” закріпив метафору кровообігу, виправдовуючи колоніальне викачування ресурсів України на користь Москви. Тодішні митці мали оспівувати індустріальну велич, через що прадавні кургани й Дике поле буквально потонули у вугільному пилу.
Проте у спадку Лимарєва за кілька десятиліть немає жодного промислового пейзажу. Він щоліта повертався на Схід.
Художник задокументував той автентичний світ, який стрімко зникав під тиском радянського режиму. Сучасна війна нищить ці території ще швидше. Землі затягнуло військовими оптоволоконними та антидроновими сітками, а міста перетворилися на руїни. Місце з картини “Еолова арфа” тепер недоступне, але полотно досі дарує шанс на подорож у часі.
Радянська влада сформувала у тутешніх мешканців настільки гіпертрофовану професійну гордість, що багато хто відмовляється від евакуації навіть під обстрілами. Вони бояться втратити повагу та єдину ідентичність, хоча шахти давно стали збитковими й небезпечними. При цьому більшість міст на кшталт Слов’янська, Бахмута чи Ясинуватої виросли з козацьких слобід XVII – XVIII століть.
До початку минулого століття українці складали абсолютну більшість місцевого населення. Етнічний склад і самосприйняття краю кардинально змінили лише влаштований Москвою Голодомор 1930-х років, повоєнний голод та масове переселення чужинців. Попри це, на родинних фотографіях 1952 року прабабуся авторки тексту позує у традиційній вишиванці.
Своїми свіжими враженнями від Донеччини поділився військовослужбовець Богдан – київський графічний дизайнер, який зараз воює на цьому напрямку. До 2022 року хлопець знав про регіон лише за шаблонним гаслом про те, що “Донбасс порожняк не гонить”. Проте бої під Бахмутом, Краматорськом та Добропіллям відкрили йому справжній характер місцевих людей.
Боєць зізнався, що після перемоги мріє приїхати туди з наметами. Богдан прагне показати своїм дітям неймовірні нічні зорі над річкою біля Святогірська.
“Ті зорі. Таких зір немає в жодному куточку України, де я був. Ні на Заході, ні в центральній, ні на Запоріжчині – ніде. Це саме небо Донбасу”.
Саме це унікальне небо колись увічнив на своїх полотнах Анатолій Лимарєв. Східне сонце обов’язково повернеться, коли закінчиться ця темна ніч.
