22 квітня український футбол отримав рішення, до якого частина вболівальників була готова ще після вильоту національної команди від Швеції у плей-оф європейських стикових матчів кваліфікації на ЧС-2026. Українська асоціація футболу оголосила про завершення співпраці із Сергієм Ребровим, який очолював збірну з 7 червня 2023 року.
Це призначення свого часу сприймали зовсім інакше. Влітку 2023-го Реброва чекали як тренера, здатного дати команді новий імпульс після періоду розчарувань. За його плечима була робота у «Динамо», «Аль-Ахлі», «Ференцвароші» та «Аль-Айні», а тому від нього очікували не просто стабільності, а якісного стрибка у грі та результатах «синьо-жовтих».
Прихід Реброва став, мабуть, найбільшою тренерською надією збірної за останні п’ятнадцять років. Подібний рівень очікувань востаннє виникав у 2011 році, коли до національної команди повернувся Олег Блохін – єдиний тренер, який виводив Україну у фінальну частину чемпіонату світу. Турнір 2006 року досі залишається особливою точкою відліку для українського футболу.
Після рішення Блохіна у 2012 році повернутися до клубної роботи та очолити «Динамо» збірну прийняв Михайло Фоменко. Його призначення не викликало великого захоплення. Досвідчений фахівець, якого нині вже немає серед живих, до того кілька років не працював на серйозному рівні, і для багатьох це було суттєвим аргументом для скепсису.
Втім, Фоменко обрав прагматичний шлях і зумів дати результат. Україна ледь не пройшла Францію у стикових матчах за вихід на ЧС-2014, вигравши перший поєдинок 2:0 і програвши другий 0:3. Згодом команда вийшла на Євро-2016, але сам турнір завершився провалом: поразки від Німеччини 0:2, Північної Ірландії 0:2 та Польщі 0:1 фактично поставили крапку в роботі наставника.
Після Фоменка збірну очолив Андрій Шевченко – легендарний футболіст, але майже без тренерського досвіду. До цього він лише кілька місяців працював асистентом у штабі національної команди. Саме тому його перші заяви та обіцянки сприймали обережно, а поразка у спарингу з Мальтою 0:1 у червні 2017 року тільки посилила сумніви щодо вибору УАФ.
Додаткові питання викликали й обставини самого призначення. Шевченка пов’язували близькі стосунки з тодішнім керівником УАФ Андрієм Павелком, тому частина футбольної спільноти бачила в цьому елемент непотизму, а не логічне визнання тренерських досягнень.
За п’ять років Шевченко частково змінив ставлення до себе як до наставника. Проте початкові сумніви це не стерло. І нині є чимало тих, хто вважає, що успіхи тієї збірної були значною мірою пов’язані з роботою тренерського штабу, а не лише з тактичними рішеннями самого ексфорварда «Мілана».
Після Шевченка команда також не отримала фахівця, від якого чекали великих проривів. Олександр Петраков мав титул чемпіона світу серед юнаків, але майже два десятиліття не працював із дорослими футболістами. Його прихід виглядав спірним, а ситуація з Русланом Маліновським, який у певний момент опинився поза основним складом, лише додала напруги всередині команди.
Петраков не виконав головне завдання – не вивів Україну на ЧС-2022. Але той період збігся з початком повномасштабної фази російсько-української війни, коли у вітчизняному футболі панувала невизначеність, а спорт закономірно відійшов далеко на другий план.
Попри це, Україна отримала шанс у плей-оф кваліфікації. У півфіналі стиків «синьо-жовті» перемогли Шотландію 3:1, однак у вирішальному матчі поступилися Уельсу 0:1. Петраков залишився працювати зі збірною, але пішов після другого місця у групі В1 Ліги націй, де вище знову опинилася Шотландія.
Саме після цього національна команда потребувала авторитетної фігури – тренера з досвідом роботи з дорослими командами та реальними успіхами. Вболівальники не хотіли бачити ані випадкового кандидата, ані спеціаліста без досвіду, ані наставника, який мав досягнення лише на юнацькому рівні. У цю логіку ідеально вписувався Ребров.
На посаді головного тренера він протримався трохи менше трьох років. У підсумковому повідомленні УАФ наголосила, що Ребров прийняв збірну вже під час відбору на Євро, пройшов складні матчі плей-оф і вивів команду на континентальну першість. Також зазначалося, що Україна майже до останнього боролася за вихід на чемпіонат світу.
«Сергій Ребров очолив збірну у 2023 році вже під час відбіркового циклу на чемпіонат Європи. Попри це, йому вдалося пройти історично складні для нашої команди матчі плей-оф та вивести Україну на Євро. Після цього ми майже до останнього перебували в боротьбі за вихід на чемпіонат світу, але потрапити туди не вдалося».
Втім, за цими формулюваннями залишився головний епізод – виступ на Євро, який для збірної виявився схожим за настроєм на турнір 2016 року. Тоді провал коштував посади Фоменку. Реброва ж залишили, бо вірили, що саме він здатен виконати стратегічну мету – вперше за двадцять років вивести Україну у фінальну частину чемпіонату світу.
Саме тому повідомлення про можливе продовження роботи Реброва після завершення контракту в липні 2026 року виглядали суперечливо. Об’єктивних підстав вважати, що після кількох невдалих спроб наставник раптом зробить головний прорив, майже не було. Його період у збірній, попри вихід на Євро, для багатьох залишиться історією нереалізованих очікувань.
При цьому вся відповідальність не може лежати лише на тренері. Значною мірою футбольна спільнота сама повірила у здатність Реброва різко змінити рівень «синьо-жовтих», зробити їхню гру яскравішою, стабільнішою і конкурентною проти найкращих збірних Європи.
Та в пам’яті частини вболівальників Ребров може залишитися не стільки якісними матчами, скільки різкими відповідями на запитання журналістів і відсутністю очевидного прогресу порівняно з періодом Петракова. Звідси й головне питання: чи було виправданим запрошення значно дорожчого штабу, якщо суттєвих досягнень воно так і не принесло.
Є й інший наслідок цієї історії. Наступник Реброва, ким би він не став, навряд чи отримає такий кредит очікувань. Для нинішньої збірної України, яка за своїм статусом залишається командою-андердогом, це може виявитися навіть корисним – менше ілюзій, більше тверезої оцінки можливостей.
