15 січня у Малій галереї “Мистецького арсеналу” стартує персональний проєкт Руслани Ключко “Зворотній рух. Щоденники” за кураторства Віти Котик. У центрі – досвід не/повернення, зафіксований через історію Хутора-Михайлівського на Сумщині, який розташований за десять кілометрів від Росії.
Експозиція складається зі світлин, графічних і відеоробіт. У них мисткиня досліджує рух між пам’яттю та реальністю – між місцем, яке існує фізично, і тим, яке зберігається в особистих архівах та спогадах.
Про те, як народжувався проєкт і чому саме тепер розмова про прикордонні ландшафти звучить особливо гостро, Руслана Ключко і Віта Котик розповіли під час розмови про виставку, її концепцію та побудову.
Як з’явився задум: діалог двох людей із Сумщини
Кураторка Віта Котик говорить, що давно стежить за практикою Руслани. За її словами, спочатку йшлося про ідею виставки, яка могла б об’єднати кілька проєктів мисткині, і навіть виникала думка про групову виставку, пов’язану з ландшафтом Сумщини.
“Одного разу вона звернулася до мене з пропозицією створити виставку, презентувавши декілька своїх проєктів. Спочатку мені прийшла думка зробити групову виставку про ландшафт Сумщини, я теж звідти. Але згодом у нас з Русланою зав’язався дуже близький діалог про наш край”, – розповіла Віта Котик.
У результаті, за словами кураторки, виставка зібралася навколо щирого висловлювання, яке народилося у поєднанні кількох робіт Руслани. Серед них – фотощоденник, який мисткиня веде з 2022 року, а також дипломна робота – графічний триптих “Про повернення”.
Руслана Ключко пояснює, що хотіла об’єднати зусилля саме з Вітою Котик. Зокрема, через її підхід до тем і експозиційних рішень, а також через спільне походження із Сумщини, яке стало точкою дотику.
“Завдяки кураторському погляду Віти моє розуміння своїх робіт досить змінилось. Дуже цінно мати цей діалог і можливість отримати коментар ззовні”, – зазначила Руслана Ключко.
Чому Сумщина – не тільки географія, а й художня оптика
Віта Котик каже, що у своїй кураторській практиці приділяє увагу тому, як місцевість, спільнота і середовище формують творчий потенціал художника. Вона проводить паралелі з регіональними школами та традиціями – харківською школою фотографії, львівською, одеською, закарпатською – і ставить питання про специфічні риси Сумщини.
За словами кураторки, у фокусі її досліджень – сучасні митці з Сумщини, зокрема Антон Саєнко та Віталій Кохан. Окремо вона звертає увагу на теми природи, екоциду та ландшафту – на те, як він реагує на людські дії і воєнні катастрофи та як існує сам по собі.
У цій логіці Віта Котик згадує Могрицю на Сумщині: станом на 15 січня 2026 року це територія, підконтрольна Україні, однак, за її словами, вона небезпечна для відвідування, бо повністю замінована. Через це фестиваль лендарту, симпозіум “Простір покордоння”, уже кілька років не може відбутися у своєму середовищі.
Кураторка пояснює, що паралель між Могрицею та Хутором-Михайлівським виникає як нагадування про важливість фіксації ландшафту та пам’ятання – і про болісне усвідомлення, що “кудись ми ще можемо повертатися, а кудись ні”.
Мала галерея як рішення: масштаби робіт і експериментальний формат
Простір для проєкту обрали не випадково. Віта Котик наголошує: Мала галерея позиціонує себе як експериментальний майданчик для молодих митців, і це відповідало самій логіці роботи.
“Мала галерея позиціонує себе як експериментальний простір, де виставляються молоді митці. Це також було б дуже доречно Руслані, власне це її пропозиція”, – зазначила кураторка.
Руслана Ключко додає: для дипломних робіт потрібен достатньо великий простір, адже кожна з них має приблизно чотири метри. Важливим був і фокус галереї – теми та підходи, з якими вона працює.
Обидві співрозмовниці підкреслюють, що роботи органічно “вписуються” в цей простір і в контекст інших проєктів Малої галереї.
Відбір робіт: менше зображень, але кожне має працювати
Руслана Ключко говорить, що має багато робіт, і їй боляче, коли вони залишаються “в ящику” або їх бачить дуже вузьке коло. На старті вона прийшла з кількома проєктами, які хотілося показати, але зібрати все за останні роки в одну виставку було неможливо – довелося відбирати.
Процес відбору мав два рівні: спочатку визначали, які саме проєкти будуть в експозиції, а потім – які роботи з кожного з них показати. Як приклад Руслана наводить серію “Сіра зона” – фотоматеріалу там назбиралося з 2022 року і до сьогодні, тож важливим стало рішення про кількість та сусідство кадрів.
“Мені було досить важливо поглянути на серію трохи відсторонено… тут довелось триматися певної ідейної рамки і думати про те, які фото гарно працюють по сусідству, а які, наприклад, послаблюють одне одного”, – пояснила мисткиня.
На ранньому етапі була ідея створити масив зображень і сильний “візуальний шум”. Згодом команда зійшлася на іншому рішенні: зображень має бути менше, але кожне – працювати точніше.
Віта Котик погоджується: проєкти Руслани достатньо промовисті, тому експозицію зробили лаконічнішою. Вона також згадує, що розглядали можливість використання офортів, але вирішили залишити це для інших виставок.
Міф про Сумщину і прикордоння: питання не тільки часу
У кураторському тексті звучить питання: коли з’явиться міф про Сумщину чи про Хутір-Михайлівський – і чи це лише справа часу. Віта Котик говорить про цю тезу як про болючу, пояснюючи її через приклад “міфу про Донбас” – інформативно-смислового поля, де свідки діляться історіями, спогадами та досвідом.
Кураторка наголошує: люди часто мимовільно стають носіями цих історій. Сумщина та інші території поблизу російського кордону, за її словами, опиняються в подібній ситуації, але уваги до них – небагато.
Вона підкреслює: це не про “перетягування ковдри” з інших регіонів, а про органічне пам’ятання, що в країні є багато місць, про які треба продовжувати говорити – монотонно чи ні, але говорити.
Хутір-Михайлівський як опора і як тривога
Руслана Ключко розповідає, що ще зі школи її дивувало, як однолітки називали Хутір “дирою” і мріяли швидше поїхати у “великий” світ. Вона ж, навпаки, любила місцеві ліси, ставки й тишу.
Мисткиня зауважує: майже ніхто з її покоління не залишається у місті, і це питання не лише війни. Йдеться також про повільне, природне “вимирання” селищ і малих міст – молодь виїжджає туди, де більше перспектив, залишаються старші люди та ті, хто мають роботу чи господарство.
За словами Руслани, місця дорослішання стали корінним елементом її ідентичності. Вона пояснює, що колись багато думала, ніби стала художницею саме завдяки Хутору. Саме там почала фотографувати, там проводила більшість пленерів.
До повномасштабного вторгнення у неї теж були роботи про місто, але вони були “для себе”. Новий контекст, за її словами, підсвітив цінність поняття дому та доступності територій.
Серія “Сіра зона” почалася як інтуїтивна спроба зрозуміти, що відбувається навколо, а згодом перетворилася на історію трансформації місця і спосіб зберегти пам’ять про дім на прикордонні. Руслана наголошує, що це десять кілометрів до Росії, і кожне повернення відчувається як потенційно “востаннє”.
Тон виставки: трагедія поруч із ніжністю
Говорячи про “досвід не/повернення”, Віта Котик згадує спостереження кураторки Малої галереї Насті Гаразд: виставка відчувається як “лист любові” до місця.
Кураторка пояснює, що проєкт говорить про трагічне, що відбувається незалежно від людей, і водночас залишається ніжним зверненням.
Руслана Ключко погоджується з означенням “листи любові”. Вона каже, що працює не лише з суму й страху втрати, а й з великої любові до рідних місць і бажання зберегти їх такими, якими вони є зараз.
Мисткиня додає: їй було важливо показати контрасти – як буденні, мирні речі співіснують зі смертю і руйнуваннями. У кадрі залишаються не тільки небезпека й наслідки обстрілів, а й щоденні справи людей – догляд за тваринами, робота на городі, базар, дитячі велосипеди, зимові сани.
Що саме побачить глядач: фото, графіка, відео і зін
Руслана Ключко пояснює, що їй складно багато говорити словами про значення Хутора і його ландшафтів, тому вона використовує різні медіа – графіку, фотографію, відео. Це, за її словами, різні мови, якими вона передає відчуття місця – сезонні зміни, повітря, запахи, а також тяжкий запах згарищ після прильотів.
На виставці представлені:
- серія документальних фотографій “Сіра зона”, над якою мисткиня працює з 2022 року
- графічні роботи з хуторськими ландшафтами – зранені поля, лісові пожежі, розтрощені дерева, а також ландшафти, яких війна ще не торкнулася
- невеликий артбук із поезією земляка Руслани – Володимира Затуливітра
- серія офортів, створена як паралельний візуальний ряд до вірша, з образами конкретних місць – поштової скрині, каркаса дорожнього знаку без назви міста, вивіски стадіону, оградки з могили прабаби
- відео, фрагменти якого були зняті раніше, а змонтовані вже тепер
Руслана наголошує, що ці роботи створені вже після повномасштабного вторгнення.
Як побудована експозиція: ландшафт навколо і щоденникові блоки фотографій
Віта Котик розповідає, що команда розглядала кілька варіантів експонування, адже фотографію можна показувати дуже по-різному. У підсумку зупинилися на рішенні, яке було водночас релевантним і доступним з огляду на обставини та фінансові можливості.
Основна ідея нинішнього рішення – щоб ландшафт у графіці Руслани був видимим “з усіх можливих точок”. За словами кураторки, у яку б кімнату глядач не зайшов, він бачитиме цей ландшафт навколо.
Поміж ним вибудовані ряди фотографій – щоденниковими блоками пам’ятання. Їх достатньо багато, аби спостерігати, як кадри працюють між собою, і шукати власні історії – людей, тварин, природи, руїн міста: частина з них пов’язана з російськими обстрілами, частина – з процесами пострадянського занепаду.
Руслана Ключко додає: важливим елементом стала архітектура Малої галереї, де є дві зали і два проходи. Це дає “закільцьовану” експозицію – рух по колу.
Віта Котик називає це рухом без чіткої початкової та кінцевої точки відліку – станом повернення туди й назад, який стає філософією виставки.
Мінімалізм як ознака часу
Руслана Ключко говорить, що експозиція буде мінімалістичною, і це підкреслює те, що авторки хочуть сказати. На її думку, реальність зараз – не про надлишок, а про порожнечі.
Віта Котик формулює підсумок коротко: це “ще одна історія ще одного місця”. А довга лінія експозиції, як вона пояснює, дає змогу предметніше зосередитися на історіях із фотографій – не сприймати їх лише як “гарні картинки”, а шукати в них те, що може бути близьким.
