Розмов довкола майбутнього Сергія Реброва стало надто багато. Грецькі медіа наполегливо сватають наставника збірної України до «Панатінаїкоса», а «обізнані» джерела стверджують, що тренер уже дав попередню згоду. Нібито бракує лише позиції очільника УАФ.
За кулісами говорять, що Андрій Шевченко зайняв жорстку лінію: доки він керує асоціацією, збірну очолюватиме саме Ребров. Мовляв, Сергій Станіславович здатен зробити все – і навіть більше – аби вивести національну команду на чемпіонат світу 2026 року.
Втім на мою думку, Ребров більше не є тим тренером, який здатен провести «синьо-жовтих» крізь цей відбір. Якщо інтерес греків реальний – наставника треба відпускати зараз. Без затягувань і напіврішень. Так обидві сторони збережуть обличчя, які останнім часом помітно втомилися від щоденної рутини та прорахунків.
Погляньмо на факти. Після двох турів кваліфікації на ЧС-2026 Україна має лише одне очко. У стартовому матчі ми без шансів програли віце-чемпіонам світу французам, у другому – не змогли дотиснути Азербайджан і задовольнилися нічиєю. Після гри в Баку Ребров знову говорив про кадрові проблеми, травми та те, що «і тренер, і футболісти працюють на максимумі». Додав і звичне «ми ще нічого не програли, попереду багато матчів».
Так, формально ще нічого не втрачено – попереду чотири поєдинки. Але довіра до тренера вичерпана. І це не лише емоція. За логікою та здоровим глуздом Ребров мав іти після Євро-2024. Потрапивши до найдоступнішої за силою групи, команда посіла останнє місце й вилетіла на груповому етапі. Тоді настав час рішення по-чоловічому – чесної відставки. Її не сталося.
Замість тверезої оцінки почули маніпулятивні пояснення та випадання з відповідальності. Тренер нервово реагував на питання про Лігу націй – турнір, який ще вчора міг слугувати «запасним аеродромом». Слова стилю «ніколи не казав, що розглядаю Лігу націй як підготовку до чемпіонату світу» лише підкреслили розрив між реальністю та публічною риторикою штабу.
Тим часом спортивні аргументи лишаються безжальними. У групі ми від самого початку приречені боротися за друге місце – перше логічно забирає Франція. І попередник Реброва, нагадаю, міг грати з французами на рівних. Але нехай – друге, то друге. Питання в іншому: чи бачимо ми ознаки прогресу? Чи відчуваємо план, здатність змінювати сценарій матчу, витягувати результат за рахунок тренерських рішень?
Після поразки від Франції головне, що почули: «створили кілька моментів, треба реалізовувати». Про характер, тиск, порядок, який б’є клас, – тиша. Після Баку – знову збереження статус-кво: «ще не вилетіли». Формально – правильно. По суті – втеча від відповідальності.
Стан турнірної таблиці теж не катастрофа. У другої нині Ісландії – три очки, у нас – одне. Один правильний крок, і міняємося місцями. Проблема в довірі: я не бачу, як Ребров перетворить наступний виїзний матч з ісландцями на перелом за друге місце. Кредити віри витрачені повністю.
Так, були яскраві фрагменти. Другий тайм у Скоп’є з Північною Македонією. Заруба проти Італії. Солідні відрізки з Англією. Камбек проти Словаччини на Євро. Повний, якісний матч проти Бельгії у плей-оф Ліги націй. Але цього замало для великого шляху. Колекція моментів не дорівнює системі.
Саме тому найчесніше рішення – подякувати тренеру за роботу й розпочати перезавантаження просто зараз. Новому наставнику потрібен час. Час зібрати уламки, переосмислити структуру гри, повернути команді конкурентність і віру. Кожен день зволікання з’їдає цей ресурс.
Реброва ж, якщо справді чекає «Панатінаїкос», варто відпустити. Нехай обирає афінське небо – це вже його справа і справа його прихильників. Українській збірній натомість потрібні не виправдання та згадки про травми, а енергія рішень і відчуття розвитку. І головне – тренер, у якого знову повірять футболісти та вболівальники.
Чим довше ми закриватимемо очі на очевидне, тим голосніше лунатиме тиша після чергового «ми ще не вилетіли». У футболі ціну має не гучна риторика, а вчасні дії. Настав момент саме таких дій.
